?

Log in

No account? Create an account
Українське національне „відродження” 20-30 років в умовах більшовицького режиму



Значну увагу сучасних дослідників нашої історії при­вертає українське «відродження» 20-30 років, що відбува­лось в умовах панування в Україні більшовицького режи­му. Але, як це не прикро, доволі часто ми зустрічаємо новітні спроби реанімувати позитивну міфологію щодо політичної ролі в цих процесах як червоних намісників Москви в Ук­раїні, так і самої української інтелігенції.
На мій погляд, в умовах, коли ми, нарешті, отримали можливість вивчати документальний масив, що зберігається в українських архівах, які ще десять років тому становили чи не одну з головних державних таємниць радянської імперії, лише сліпий може не помітити в так званій українізації 20-30 років політичну пастку, куди більшовики затягнули найбільш освічену і свідому частину українського суспільства. Затягнули, а потім вирізали, аби зробити з українського народу безсловесне стадо, яке без своїх політичних провідників вия­вилося нездатним на хоч який опір насильству і колонізації.
Отже, якщо бути відвертими, хоча б перед самими со­бою, необхідно визнати, що коріння геноциду українського народу у формі примусової колективізації і штучного голодо­мору, які знищили чверть українського населення, знахо­дяться саме в цьому, на перший погляд, надзвичайно при­вабливому періоді української історії.
Після Жовтневого перевороту більшовики певний час утримують свою владу на теренах Російської імперії майже виключно силовими методами. Але наслідки політики «воєн­ного комунізму» та жорстока громадянська війна примуси­ла їх погодитися з історичною банальністю: на багнетах можна прийти до влади, можна деякий, дуже короткий час, утримувати її, але встановити більш-менш стабільний ре­жим практично неможливо.
Саме це розуміння змушує червону Москву тимчасово відмовитися від політичного, економічного та національно-культурного терору, що був принциповою складовою більшо­вицької шовіністичної ідеології з національного питання.
Саме це розуміння змушує Леніна рятувати революцію, проголошуючи НЕП, політичну амністію та нову національну політику.
Щоб укріпити та стабілізувати свою владу в Україні більшовики вирішують допустити:
·         приватну ініціативу в сільському господарстві, промисловості, торгівлі;
·         послаблення червоний терор;
·         оголошення амністію колишнім національним повстанцям та іншим політичним противникам;
·         українській еміграції запропоновано повертатись до­
дому для розбудови української національної культури в рамках радянського устрою.
Ще в грудні 1919 року ЦК Російської Комуністичної партії виніс постанову «Про радянську владу в Україні», в якій наголошувалось:
«Оскільки... серед українських мас спостерігаються на­ціоналістичні тенденції, члени РКП зобов'язані стави­тися до них з надзвичайною терпеливістю і обережністю... Члени РКП на території України повинні... перетворити українську мову в знаряддя комуністичної освіти трудя­щих мас... Негайно мають бути вжиті заходи, щоб в усіх радянських установах була потрібна кількість урядовців, які знають українську мову, і щоб надалі всі службовці вміли говорити по-українськи».
1923 року було ухвалено цілу низку постанов та декретів, якими проголошувався новий курс політики більшовиків щодо національного питання. Для України це був так зва­ний курс на «українізацію».
Одягнувши маску братів-покровителів, більшовики спо­кусили українських прихильників національної ідеї тим, що в майбутній «всесвітній федерації робітничо-селянських рес­публік» Україна матиме такий самий статус, як і Росія.
Але не треба перебільшувати розмірів тодішніх можли­востей національного самовиявлення. Ідучи на поступки в господарській і національно-культурній ділянці, більшовики одночасно дедалі міцніше прив'язували Україну до Москви — насамперед, політичним переходом від так званого «військово-господарського союзу» між Україною і РСФСР (1920 р.) до остаточного об'єднання в Союзі Радянських Соціалістич­них Республік (1922 р.).
Водночас, даючи можливість дерусифікувати школу (від початкової до вищої), запровадити українську мову в дер­жавних установах, розгорнути видавничу і культурну пра­цю українською мовою, допустивши створення мережі на­ціональних наукових закладів — більшовики весь час контро­лювали процес так званого «відродження».
Адже паралельно з «українізацією» ще більш масштаб­но було розгорнуто впровадження в усі сфери українського життя комуністичної ідеології і практики. Крім того, ті, хто ще вчора свідомо виборював політичну незалежність України, тепер, аби бути допущеними до «українізації», мусили ставати функціонерами більшовицької адміністра­тивно-партійної системи, що в своїй природі політично бу­дувалась на засадах жорсткого імперського центризму та диктатури вождів-революціонерів.
Таким чином, українська інтелігенція, яка, відмовляю­чись від боротьби за життєво важливі національні інтереси України, йшла на службу до більшовиків, і ідеологічні про­відники України, які свідомо або напівсвідомо міняли свій політичний статус, — всі разом ставали для Москви безправни­ми і слухняними гвинтиками її власного владного організму.
На початку 1924 року в Україну повертається М. Грушевський, який писав тоді:
«Скінчились блукання української науки, що шукала можливостей свого розвитку поза межами досягнень своїх гонителів в Галичині, у Відні, в Женеві. Вона стала на міцні ноги в нашій Радянській Україні, передусім, в нашім культурнім центрі — Києві, будемо сподіватись, уже непорушно! І перед українською наукою, освітою, куль­турою тут стеляться хороші перспективи».
[Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі ЦДАГОУ) ф. 1 оп. 20 спр. 2257 с. 99 1926 р.]
Цікаво, що саме спонукало цю історичну постать, яка була для України того часу одним з символів змагань за незалежну державність, так захворіти революційним опти­мізмом: щирий ентузіазм патріота? А може ті злидні, в яких опинився цей політик, перебуваючи в еміграції?
Так, руками національних лідерів України, її наукових та культурних авторитетів закладався фундамент майбут­ньої розправи з тими, хто міг би, об'єднавшись, протистоя­ти червоній навалі, але, керуючись творчим або побутовим егоїзмом, зраджував і себе, і свій народ.
Але, заради справедливості, необхідно зазначити, що на своєму шляху до політичної катастрофи українська інте­лігенція генерації 20-30 років встигла багато зробити на ниві розбудови української культури та мистецтва.
В цей період виникає ціла низка літературних об'єднань, таких як «Гарт» (1923 р.), «Вапліте» (1925 р.) тощо, що зібрали у своїх лавах найкращих на той час українських письменників: М. Хвильового, П. Тичину, В. Сосюру, Є. Плужника та інших.
Здобули визнання театр «Березіль» Л. Курбаса, мону­ментальна школа Бойчука в образотворчому мистецтві, в му­зичному — Г. Верьовки, М. Веріковського, О. Козицького, а в кіномистецтві — О. Довженка.
У своїй книзі «Микола Скрипник» І. Кошелівець пише:
«Натхненні духом національного відродження, ці люди не могли чекати й не мали іншого вибору, як використову­вати ті можливості, які давала поки що не устабілізована радянська влада».
Однак погодьтеся, розквіт української культури не був на­слідком ні офіційної українізації, ні взаємної симпатії україн­ських митців та більшовицького режиму. Імпульс культурному відродженню дали Визвольні змагання, зростання національної свідомості українців, їхнє споконвічне прагнення будувати влас­ну культуру, яке більшовики деякий час намагалися, і загалом вдало, спрямувати в русло побудови своєї диктатури.
Адже, коли тодішня влада УРСР відкривала державні українські театри, музеї, видавництва, бібліотеки, наукові установи, підтримувала українських митців матеріально, вона взамін вимагала не просто лояльності, а відкритої підтримки режиму. Більшовикам вдалося залучити на свій бік українсь­ку інтелігенцію, її руками впровадити в Україні «червону» ідеологію. А головне — московські вожді спромоглися не лише розпорошити і нейтралізувати ту силу, що потенційно була здатна організувати політичну та ідеологічну протидію їх руйнівній політиці, більшовики трансформували цю силу в слухняний механізм своєї владної системи. Механізм, який за волею московського хазяїна міг бути не лише зупинений в будь-який момент, а й повністю знищений при першій по­требі. В тому то і був політичний задум більшовиків.
Тут доречно навести дуже показовий Приклад лицемір­ства і справжнього ставлення більшовиків до України. Зга­даймо історію, що в часі співпала з кульмінацією так звано­го українського відродження 20-30 років. Історію з листом «найгуманнішого» російського письменника Максима Горького українському поетові Олексі Слісаренкові, який за­пропонував «найінтернаціональнішому» революціонеру-більшовику перекласти на українську мову його пролетарсь­кий шедевр — роман «Мать».
Відповідь М. Горького майже до самої незалежності три­малася за грифом «Сов. секретно» в колишньому архіві ЦК КПУ:
[ЦДАГОУ ф.1 оп. 2 спр. 2260 с.133 А.А.Слесаренко от А.Пешкова (Горький) Харків, 7.05.1926.].
«Мне кажется, что и перевод этой повести («Мать») на украинское наречие тоже не нужен. Меня очень удивляет тот факт, что люди, ставя перед собой одну и ту же цель, не только утверждают различие наречий — стремятся сделать наречие «языком», но еще и угнетают тех великороссов, которые очутились меньшинством в области данного наречия. При старом режиме я посильно протестовал против таких явлений. Мне кажется, при новом режиме следовало бы стремиться к устранению всего, что мешает людям помогать друг другу. А то выходит курьезно: одни стремятся создать «всемирный язык», — другие действуют как раз наоборот».
Цей лист мав певний резонанс. Але, думаю, ніхто «не угнетал тех великороссов, которые очутились меньшинством в об-ласти данного наречия», а от Олекса Слісаренко 1934 року опинився на Соловках, де і згадував цю історію з листом:
«Оригінал цього листа я особисто передав Академії Наук, перед тим зробивши три копії і засвідчивши їх у дер­жавного нотаря. У своїй відповіді Горькому написав про те, що не збираюся вступати з ним у філологічну полемі­ку про українську мову. «Язык» це чи «наречие» мені бай­дужісінько. Не цікавить мене, як московський міщанин розглядає українську націю та її мову, бо знаю, що за моїми плечима стоїть 40-мільйонний український народ з його тисячорічною літературою, мистецтвом і наукою. Більше ми з Горьким не листувались».
Один з провідних партійних чиновників від «українсь­кої» культури — Ілля Кацнельсон (літературний псевдонім — Іван Стебун) 1937 року в статті «Горький і українська літе­ратура» заперечував сам факт існування згаданого листа М. Горького, намагаючись дезавуювати великодержавний шовінізм більшовиків:
«Вже 1927 року замаскований під радянського письмен­ника фашист-контрреволюціонер О.Слісаренко ширить огидний наклеп, що ніби Горький, заборонив йому, Слісаренкові, перекласти на українську мову повість «Мать». Як виявилося пізніше з особистої розмови В.П. Затонського з Горьким, писання Слісаренкові були підлою брех­нею і наклепом. Ні такого, ні подібного листа Горький, ясна річ, ніколи не писав».
А тепер зацитуємо нотатки із щоденника іншого свідка — українського поета М.Драй-Хмари, нотатки датовані тим часом, коли лист М. Горького відкрито обговорювався в літературних кулуарах України:
«... Ось де справжній, непідроблений, невигаданий шові­нізм, а в нас намагаються пошити всіх українців в шові­ністи через те тільки, що вони українці. З «наречия» ми хочемо зробити «язык»! На думку Горького, українці, будуючи спільно з москалями Вавилонську башту (бо що ж таке «всемирний язик», як не Вавилонська башта?) по­винні зректися і своєї культури, і своєї мови, що їх ство­рив 40-мільйонний народ протягом тисячоліття для того тільки, щоб не заважати своїм «братьям».
Отже, Москва до часу ховала своє справжнє колоніза­торське обличчя. Але вже в середині 30-х років, коли більшо­вики відчули, що міцно стоять на ногах, коли було сформо­вано адміністративно-командну систему комуністичного тоталітаризму, — вони зробили свій наступний крок: оголо­сили місцевий націоналізм, насамперед — український, ос­новною загрозою для єдності Радянського Союзу
Підсумовуючи наслідки цього періоду, один з його дос­лідників С. Николишин пише:
«Українізацію зуміла наша інтелігенція... використа­ти. Використовували її також і москалі, щоб через україн­ську мову легше донести до українського робітника, селя­нина та інтелігента... — свої імперські ідеї».
Зрештою, хто переміг в цих намаганнях використати один одного — судіть самі. Але при цьому давайте не забувати і криваву різню української інтелігенції, і колективізацію, і голодомор, і Чорнобиль.
Давайте будемо відверті до кінця: чи не тому на 8-му році незалежності половина сучасної України ностальгує за імпе­рією і розмовляє російською, чи не тому, що у 20-30 роки україн­ська інтелігенція замість політичної боротьби за першочер­гові — життєво важливі національні інтереси — пішла на служ­бу до червоних окупантів, аби тимчасово задовольнити свої індивідуально-егоїстичні потреби наукового або творчого само­виявлення, що на той час, погодьтеся, було другорядним.
Отже, пам'ятаймо цей трагічний урок нашої історії. І коли ми сьогодні спостерігаємо, як в Російській Думі істерично роздирають наш прапор, коли ми чуємо майже в кожній про­грамі російського телебачення цинічні знущання з усього ук­раїнського, будьмо пильні. Адже начебто демократичне об­личчя сучасної Росії — то є політична маска московського шовінізму, яку він традиційно одягає в часи, коли відчуває свою слабкість.
І останнє,— коли ми бачимо, як перші провідники су­часної України партійними поцілунками милуються з тими московськими політиками, що відкрито висувають до нашої держави територіальні претензії і погрожують нам поки що безсилим кулаком, давайте згадувати українських патріотів, які і в часи так званого відродження попереджали нас. Згадувати хоча б Миколу Куліша, який писав:
«їхня українізація це спосіб виявити всіх нас, ук­раїнців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було».
А на закінчення я хочу прочитати вам вірша Володими­ра Сосюри, який був написаний в самий розпал цієї самої «українізації». Вірш, в якому український поет зрозумів призначення так званої нової національної політики більшо­виків. Вірш, за який В. Сосюру насильно тримали в психіч­них лікарнях, аби він, зламаний тортурами, під пильним щоденним наглядом КДБ писав хрестоматійні оди на славу КПРС. Вірш, який Москва десятиріччями ховала від Ук­раїни по своїх партійних коморах за найсуворішими грифа­ми і режимними бар'єрами:

Навколо радості так мало,
Який у чорта днів бадьор,
Коли ми крила поламали
У леті марному до зор.

І гнів, і муку неозору
Співаю я в ці дні журби,
Коли лакеї йдуть у гору
Й мовчать раби.

Коли розходяться з ділами
В розлеті страшному слова —
Розбий же голову об камінь,
Моя Вкраїно, удова.

Як і колись, так і тепер ти
Не спромоглась на гарний плід.
Не вміла жить, так хоч умерти
Зумій як слід.

Хіба ж не жах — своєї зброї
Не маєш ти в ці скорбні дні.
У тебе так: два-три герої,
А решта — велетні дурні.

А решта тільки безголів'я,
Що на багно кричать: «блакить».
Як би ж я міг, якби ж зумів я
Тебе, Вкраїно, воскресить.

Твої шляхи — одчай і камінь:
Така прекрасна, й, мов на сміх,
Ти плодиш землю байстрюками,
Багном і гноєм для чужих ...

Ходою гнівною блукаю
В своїм краю чужинцем я,
Пожаром очі заливає
Мені трагедія твоя.

Сліпій, обдуреній, забитій,
Невже не стать тобі з-під ран.
Москві та Речі Посполитій
Тебе шпурнув колись Богдан.

А потім хтів тобі Мазепа
Від серця щирого добра ...
Його ти зрадила і степом
Пішла рабинею Петра.

У голові твоїй макуха —
Хіба ж ти можеш жить сама,
Російсько-польська потаскухо,
Малоросійськая тюрма...

Веди ж, безумна, до загину
Мене на розпач і на жуть,
Ах, я люблю тебе, Вкраїно
І сам не знаю, що кажу.

Я ж син твій, той, що йшов за тебе
На смерті реготи не раз,
Той, що забув і бога, й небо,
Аби тобі був світлий час.

Я йшов кривавими житами
І знов піду, де гул і мгла ...
Лиш одного я хочу, мамо,
Щоб ти щасливою була.
1927

[Рукопис вірша зберігається в ЦДАГОУ як додаток до супровідного листа помічника секретаря ЦК КПУ. Ф. 1 оп. 20 спр. 3000 с. 54 Окр. к.к. 15.УП/1929 р. від пом. секретаря ЦК (Тур).
„Пересилаючи контрреволюційний вірш, що на протязі двох років передавався з рук в руки, написаний членом партії письменником Сосюрою, прошу направити його комісії по чистці партії.”
стор. 55 вірш В. Сосюри, літо 1927 р., Одеса]
Ганна ПОДОЛЬСЬКА

Грудень 1998 року
Виступ на науковій конференції
в Музеї історії міста Києва


 

Маю нагадати певну хронологію.

2005 року відразу після своєї інавгурації Ющенко у обмін на щорічну мільярдну долю у російсько-українській корупції на ім’я – Росукренерго публічно назвав Кучму рідним батьком і надав гарантії його недоторканості у справі Гонгадзе. На забезпечення цих гарантій спочатку оперативно вбили – Юрія Кравченка. Затим Генеральна прокуратура сфальшувала висновки про самогубство головного свідка по справі, а затим заморозила на всю президентську каденцію «народного президента» міжнародну експертизу плівок Мельниченка. Ту саму експертизу, яку вимагав рух «Україна без Кучми», за яку по тюрмах сиділи українські студенти. Ту саму експертизу, яку Ющенко з трибуни помаранчевого Майдану клявся провести чи не у кожному виступі. Другого свідка і водночас безпосереднього виконавця вбивства – О. Пукача – міліція Юрія Луценка через Інтерпол оголосила у міжнародний розшук і шукала його де завгодно, навіть – на Святій Землі. Не перевіряли за вказівкою «термінатора антикучмізму» лише одне місце: рідне село О. Пукача, де він ще за Кучми спокійно оселився у будинку рідної тітки, поряд з маминою розваленою хатою, завів аж три корови, працював завгоспом у місцевій школі, чи не щодня здоровкався з дільничним інспектором, за потреби пред’являв службове посвідчення та регулярно дзвонив родині з телефону, який і не збирався змінювати. Цікаво, що тоді координатором правоохоронних органів, які забезпечували Кучмі безкарність, був «любий друг» Ющенка секретар РНБО – Петро Порошенко. (До речі: зусиллями Пшонки, Мохницького та Яреми наведені факти є сьогодні державною таємницею).

Отже тоді родина Кучми начебто «порішала» проблеми з доказовою базою. Але залишалось питання не змитих кровавих плям, через які пристойні люди все одно не подавали руки суворо насупленому хрещеному батьку наймільярднішого клану України.

2006 року, аби зняти «останні» іміджеві питання родина Кучми відкрила сімейну пральню – Фонд Віктора Пінчука.
Так зять Кучми та родинний відкатник з акумулятора корупційних поборів перетворився на витонченого мецената, та манерного дипломата – Віктора Пінчука, «просвещенного капиталиста», як його нахвалює інший відомий і далеко не безкорисний благодійник Сорос. Як і завжди в Україні гучно анонсована щедрість починалась з роздачі школярам морально застарілих комп’ютерів з рук самого Кучми та дешевих перформансів безталанних діячів біля богемного дна. Але треба віддати належне «інвестиційним» навичкам кооператора часів Перебудови, що зумів так елегантно і масштабно роздати спонсорські сувеніри, що у пральній машинці Пінчука опинилися хоч і відставні, але політики з першого ряду брейдінгу: і Кваснєвський, і Перес, і Блер, і навіть – подружжя Клінтонів. Чи розуміли вони, що їх тримають за пральний засіб? Що милом їхньої репутації намагаються запінити не просто бруд – а невинно пролиту кров? Ви вірите, що ці політичні аси всерйоз сприймали місію міжнародної інтеграції на тусовках ловкого зятя заводського парторга КПРС? Думаю, що вони люди розумні, але спокуса непомітно підкормитися у сутінках політичних джунглів, якими вони сприймають Україну, притупила інстинкт політичного самозбереження та страх перед прискіпливими софітами власних ЗМІ, що до того ж не балували Україну хоч якою увагою.

2015 року після трагедії Небесної Сотні, що відкривається ім’ям Гонгадзе, адже якби замовник його вбивства постав перед судом – не було б самого правління Януковича; 2015 року, коли у України анексовані території, а кращі російські друзі колишніх українських президентів тисячами вбивають українців; коли ми збираємо криваві плоди політики Кучми, що у обмін на газову корупцію оптом здавав ворогу національні інтереси і у Криму, і на Донбасі; того самого Кучми, що створив сучасну систему мегакорупції української влади - того самого Кучму будуть знову мити 23 січня у Давосі на приватному ланчі Пінчука.
Нажаль у цьому черговому пранні окрім старого партнера – Сороса та прального порошку з адміністрації Порошенко та Кабміну Яценюка поки що анонсовані, як здавалось щирі друзі України: Жозе Мануэль Баррозу та Карл Бильдт. Але чомусь здається, що у останню мить у них та у інших поважних потенційних гостей вистачить обережності не спокушатися на бутерброди від Пінчука. Адже події в Україні, дивна миротворча місія Кучми, а також реанімація суспільної уваги до справи Гонгадзе дедалі набувають вже міжнародного резонансу.

Отже цієї п’ятниці головний пральний тягар скоріш за все ляже у засучені руки двох спритних шукачів політичних пригод: Сергія Лещенко та Мустафи Наєма, від репутації яких хоч і залишилися крихітні змилки, але пузирі поки що тримаються на свіженьких корках депутатських мандатів.

ЯРЕМА - БРЕХУН

Готовий відповідати за правдивість цього твердження навіть у Печерському суді України.
Судіть самі.
Днями Ярема звернувся до МВС, аби ті погодилися зняти гриф таємності зі справи Пукача, мовляв він особисто до «таємності» не має жодного відношення.

А тепер сюжет, який неспростовно доводить, що якраз Ярема, виконуючи замовлення організаторів вбивства Гонгадзе, робить все від нього залежне, аби ці організатори та замовники уникнули відповідальності саме завдяки режиму секретності.

Ще за Януковича відомий суддя Кірєєв за розголошення державної таємниці порушив кримінальну справу щодо М. Мельниченко. Показово, що цю справу він завів на вимогу адвокатів Л. Кучми.
Генеральна прокуратура та СБУ провела слідство і направила Мельниченку обвинувальний висновок.
Тримаю його перед собою.
Мельниченка звинувачують у кримінальному злочині: розголошені державної таємниці.

Що ж саме визначає не МВС, а саме – Генеральний прокурор – Державною таємницею у цій справі?

Не повірите: головна державна таємниця - якраз записи розмов Кучми та Литвина щодо вбивства Гонгадзе, замаху на Єльяшкевича та катування Подольського. Мовляв ці записи містять «оперативні секрети». Якраз за оприлюднення саме цих 3-х епізодів записів, що, на думку Пшонки, Мохницького і Яреми, МІСТЯТЬ ДЕРЖАВНУ ТАЄМНИЦЮ, Мельниченка мають суворо покарати.
Відчуваєте логіку? За вбивство Гонгадзе відповідатимуть не Кучма з Литвиним та компанією міністрів міліції, СБУ і генеральних прокурорів, а Мельниченко, що повідомив Україні і світу про криваві розборки Президента Кучми з журналістами та політичними опонентами.

Чому справа Мельниченка досі не у суді? Адже обвинувальний висновок генеральна прокуратура винесла ще за Януковича? З того часу минуло більше року, а Генеральні прокурори один за одним: Пшонка, Мохницький, а тепер і Ярема (кожен задокументований відповідними зверненнями) вперто не направляють справу у суд і водночас її не закривають.

Задум зрозумілий: по-перше, тримати Мельниченка у підвішеному, нев’їздному, шантажованому стані, по-друге, заважає незавершеність процесу Пукача (про це детальніше буде пізніше), але головне – визнати таємними записи Мельниченка саме у тій частині, що стосуються вбивств, замахів і катувань, що коїлися на замовлення Кучми. Визнати таємними і процесуально заховати саме ті епізоди, по яких вже проведена незалежна експертиза, що встановила їхню абсолютну достовірність.
Для тих, хто за віком «не застав» справу Гонгадзе, або за давністю втратив до неї інтерес, дозволю собі певне порівняння - припущення:

Уявімо, що якийсь офіцер президентської охорони записав достовірний діалог Януковича скажімо з Клюєвим і Захарченком, з якого стає очевидним, що президент замовляє підлеглим звіряче побити студентів 30 листопада, або відкрити огонь по Небесній сотні. Затим цей офіцер оприлюднює цей запис у Верховній Раді. Про цей запис говорить не лише вся Україна, а весь світ. Роблять незалежну міжнародну експертизу, яка на 100% підтверджує достовірність запису. А затим… Конституційний суд України робить висновок: цей запис не може бути доказом, адже на його проведення не було відповідної санкції, відповідного підлеглого… Януковича. Затим Генеральний прокурор порушує справу не по Януковичу, Захарченку та Клюєву, а щодо цього бідолашного офіцера. І саджає його у в’язницю за розголошення державної таємниці, адже у президентському кабінеті йшлося про оперативні секрети.
Фантастика? У випадку Кучми-Яреми – абсолютна реальність.

Цікава деталь: адвокат, якого підсудний Пукач звинувачує у шантажу(спільному з суддею Мельником, прокурорами і генералами) на користь замовників вбивства Гонгадзе, - Валентина Теличенко публічно і неодноразово наполягає на тому, що не Кучма, а саме Мельниченко має сісти у тюрму. Мовляв, «до Кучми ми повернемось пізніше». За дверима ЗАКРИТОГО апеляційного розгляду вона послідовно підтримує режим секретності судових засідань. Ледь вийде у коридор - запевняє журналістів, що вона за публічний процес.
Нічого особистого, але, погодьтесь: по факту адвокат Теличенко - практично двійник і біглого Пшонки, і «свободного» Мохницького, і нашого Яреми.

А на завершення, дозволю собі питання до пана Президента, що уважно слідкує за нашою справою. Слідкує, але чомусь уникає відповіді на змістовні питання журналістів щодо взаємозв’язку безкарності Кучми та його «миротворчої» ролі, яку пан Порошенко йому вигадав несподівано для всіх і в Україні, і за її межами.

Петро Олексійович, не смію заперечити святість для Вас пам’яті Георгія Гонгадзе, так само як і щирість Вашого прагнення прозорості українського правосуддя. Але чи не здається Вам, що позиція Ваших підлеглих, насамперед – Генерального прокурора України Яреми, якраз і уособлює ті самі політичні розборки, які Ви так засуджуєте? Розборки, у яких родина Кучми-Пінчука чи то доларом, чи то гривнею, чи то відомим «дипломатичним» авторитетом перетворює правоохоронні органи України та її суди на промокашки їхнього інтересу уникнення справедливого покарання?

За логікою пана Пінчука Подольський та Єльяшкевич мають теж бігти до Яреми, аби він розслідував і суворо наказав, наприклад, - Українську правду за те, що вона за 14 років розслідування злочинів проти них жодного разу не надала їм слова. Проте її колишній власник – Олена Притула - не стрималась і взагалі висловила жаль, що Подольський залишився живий. (Мабуть трохи заважаю лизати блюдо родини замовника вбивства її колишнього близького соратника.) Натомість та ж Українська правда сьогодні не соромиться виконувати функцію прес-служби Пінчука та Кучми і розсилає по усіх усюдах їхні найменші публічні подихи. (Хоча б Гонгадзе з-під назви прибрали.)
З цього приводу вдруге і слідом за Єльяшкевічем пропоную пану Пінчуку публічну сатисфакцію.
Якщо він так незадоволений тим, що 1+1 дав нам рідку можливість висловити свою позицію і не запросив його у студію, ми згодні зустрітися з ним у відкритих і рівних дебатах на будь-якому з його власних каналів у будь-який зручний для нього час. Сподіваємось, що "просвещенного капиталиста", як його називає Сорос, не зупинить мільярдна пихатість і він висловить двом звичайним українським інтелігентам свої виправдування і вислухає наші звинувачення. А українці не дурніші за Ярему – послухають і розсудять.

Кому потрібний Ярема?

Послушайте!
Ведь, если звезды зажигают -
значит - это кому-нибудь нужно?
Значит - кто-то хочет, чтобы они были?
Значит - кто-то называет эти плевочки
жемчужиной?

Владимир Маяковский

А кому потрібен Ярема? Чому він досі прокурор?
Відповідь очевидна: Петру Порошенко - президенту і лідерам парламентської більшості: Юрію Луценку, Арсенію Яценюку, Юлії Тимошенко, Андрію Садовому з Ганною Гопко, ну і звісно ж Олежці Ляшко.
Адже саме Президент і парламентська більшість призначають і знімають Генерального прокурора України.
Тож не будемо лукавими: кучми і януковичі, і навіть - ющенки вже нікому не заважають.
Отже, саме такий Генеральний прокурор,
Саме такий Ярема,
Саме такі розслідування - потрібні і головному кормчому Петру, і другому, але жертовному, номеру, і всім підносящим.
Якщо б - ні, Ярема і годину б не всидів на свому місці.

Суддям Київського апеляційного суду,

що розглядають апеляційні скарги по справі №1-368/11

по обвинуваченню Пукача Олексія Петровича

Головуючий суддя Степан Гладій

Подольського Олексія, потерпілого по справі,




Клопотання-вимога

щодо повернення процесу у конституційне поле України

24 листопада 2014 року Ви прийняли антиконституційне рішення щодо ЗАКРИТОГО розгляду моєї апеляції, що брутально порушує не лише мої права, а й права українського суспільства на відкрите і прозоре судочинство, а відтак на неупереджене і справедливе правосуддя.

Ви мали гідність погодитися з маразмом Генеральних прокурорів України: В. Пшонки, О. Мохницького та В. Яреми, що за підписами підлеглих клерків визначили, що ВСІ без виключень матеріали справи містять державну таємницю.

Стверджую: за цими діями Генеральної прокуратури України лише сліпий не помітить ознаки посадових злочинів, що продовжують коїтися вже протягом 14 років і на користь замовників мого катування та вбивства Гонгадзе.

Впевнений: Ви чудово усвідомлюєте, що розгляд моєї апеляції немає жодного відношення до будь-яких таємниць, адже стосується по-суті одного питання: фальшування судового слідства та вироку суддею Печерського суду А. Мельником. Тим самим суддею, що в інтересах тих самих замовників мого катування та вбивства Гонгадзе фальшує вже другий процес, другій вирок по справі про замах на О, Єльяшкевіча, про що у Вас є висновки перевірки, проведеної уповноваженою особою за дорученням Вищої ради юстиції України.

Маєте засвоїти: якщо Ви і надалі вперто і цинічно зберігатимете закритий режим розгляду хоча б моєї апеляції, Ви стаєте безпосередніми поплічниками як фальсифікаторів Генеральної прокуратури, так і Вашого попередника – судді А. Мельника, а у підсумок – злочинними посібниками Кучми і Януковича, що створили і користувалися системою насильства і вбивств. Системи,що призвела до масових розстрілів українців, до Небесної сотні, серед якої ім’я і Георгія Гонгадзе.

Вірю - всі вині по цій справі: і ті, хто замовляв вбивати і катувати, і ті, хто замовляв і вбивав свідків, і ті, хто фальшував і фабрикував слідство, і ті, що фальшували вироки, і ті, що ховали злочини за грифами «таємно», і ті, що проводили таємні від суспільства фальшиві суди – обов’язково постануть перед народним судом і понесуть заслужену кару.

У Вас ще є шанс не приєднуватися до зграї майбутніх підсудних.

Отже вимагаю:


  1. Провести у відкритому режимі розгляд мого клопотання щодо розслідування фактів, про які ще майже рік тому у цих самих стінах Апеляційного суду Києва заявив О. Пукач про шантаж і погрози на його адресу, який організував А. Мельник, а здійснювали посадові особи ГПУ та СБУ, а також учасник процесу – Валентина Теличенко.

  2. Розглянути у ВІДКРИТОМУ режимі мою апеляційну скаргу.

4 грудня 2014 року

Громадянин Олексій Подольський  

Повіримо ювілейним обіцянкам Петра Порошенка розслідувати всі резонансні злочини?

Навіщо і сьогодні ховати справу Гонгадзе за грифом секретно?

Хто спонсорує цей гриф?

Чому політики та вище керівництво України, навіть після того, як політичне насильство захлиснуло країну, продовжують кришувати ЗАКРИТІСТЬ процесу незважаючи навіть на те, що особисто і неодноразово давали і Майдану, і міжнародній спільноті та авторитетним інституціям (ПАРЄ та Гельсінська комісія Конгресу США) гарантії прозорості і публічності по справі Георгія Гонгадзе, О. Єльяшкевича та О. Подольського?

Read more...Collapse )

Спершу окреслю, що саме має ознаки таємниці у матеріалах справи. Це лише дві речі: насамперед – це нормативні документи, що регламентують оперативну діяльність так званої «наружки», а по-друге, інформація та самі особи, що продовжують службу у таємних підрозділах, але давали покази по справі.

Коли учасники процесу до початку суду знайомилися зі справою (більше 100 томів), лише десяток мав гриф «таємно» саме тут була та інформація, про яку я написав вище. Все інше було абсолютно відкритим.
Проте напередодні процесу чи то витончений меценат Пінчук, за звичай з’їздив до «Хама» у Межигір’я, аби постріляти кабанів, чи то дружній Кучмі пан Пшонка самотужки поставив гриф «таємно» на кожний аркуш справи, – тепер вже не має значення.
Але саме після цього стали таємними (принаймні – формально) і заяви Гонгадзе, що він робив до ГПУ напередодні своєї загибелі, і чудеса з пошуками та експертизами його тіла, навіть покази його друзів, дружини, нарешті – мами. Тепер за волею Генерального прокурора все це можна оголошувати і досліджувати лише у ЗАКРИТОМУ судовому засіданні.
Щодо мене – абсолютним абсурдом від ГПУ став гриф «таємно» на друкованих у типографії матеріалах «Української перспективи» та громадського об’єднання «МИ», що розходилися мільйонними накладами у Києві та по всій Україні. Таке мабуть не змогли б придумати навіть генії гротеску: Кафка та Салтиков-Щедрін.
Натомість за цим абсурдом стоїть абсолютно прагматична і по суті злочинна мета як замовників вбивства Гонгадзе, так і прокурорів-злочинців.
З одного боку замовники за таємницею ховають від суспільства докази власної провини: плівки із записами, покази свідків, висновки експертиз тощо.
З іншого – прокурори і політики – утаємничують прямі докази фальсифікацій та фабрикацій, сліди політичної корупції. Докази і сліди, що становлять більше половини фізичного об’єму цієї справи. (Наприклад, цілий том присвячений намаганням сфальшувати справу під бандитів: майже у один день в’язні-наркомани під тортурами почали брати на себе і замах на Єльяшкевича, і моє катування, і вбивство Гонгадзе. Відомі: і виконавці, що пресували в’язнів, і організатори: міністри і прокурори, – саджай під слідство і вони відразу почнуть говорити, які президенти їм замовляли фабрикації цих зізнань, адже кожний слідчий знає, що краще всіх про поплічників свідчать як раз силовики та прокурори.) За цими доказами мали бути навіть не люстровані, а кримінально покарані, генерали МВС та СБУ, половина складу ГПУ, судді, міністри міліції та СБУ та абсолютно всі Генеральні прокурори України. Більше половина з тих, кого треба саджати за цю справу й досі при великих посадах.
Одна справа щодо загибелі міністра Кравченка, чого варта. ЇЇ навіть до присвоєння грифу «таємно» не показали ані адвокатам родини Кравченка, ані самій родині. Хоча до висновків і матеріалів розслідування самогубства за Законом про інформацію мали б бути допущені не лише вони, а й журналісти. Бо ця справа просто волає: вбивство!!! А генеральний прокурор підписує – самогубство. А тепер цілком законоподібно докази фальсифікації самогубства, докази вбивства головного свідка по справі становлять державну таємницю.
Гриф таємно – був обов’язковою передумовою фальсифікації і судового слідства, і вироку по справі Пукача. Фальсифікації на користь тих, хто йому замовляв і моє катування і вбивство Гонгадзе. А як свідчить сам Пукач – це були Кучма та Литвин.
Невипадковим на процесі був і суддя Печерського суду А. Мельник, який до процесу над Пукачем вже фальшував процес і вирок на користь Кучми – по справі про замах на Єльяшкевича. Факт фальшування доведений у матеріалах перевірки, що проводила Вища рада юстиції України. За цими матеріалами Мельник рекомендований за порушення присяги до позбавлення статусу судді. Рішення не приймається, бо немає фізичного складу ВРЮ України. Натомість печерський Мельник у команді Ківалова є чи не активнішим двигунцем «європейської» судової реформи.

Прикро, але й після другого Майдану нічого не змінилося.
Тепер під грифом «таємно» розглядають мою апеляцію, де я вимагаю встановити мотиви злочинів, що скоїв Пукач, адже у вироку ви не знайдете жодної відповіді, чому цей генерал робив такі страшні злочини. Я вимагаю, аби у суді були допитані принаймні свідками ті, на кого як на замовників вказує Пукач: Кучма, Литвин та інші високопосадовці, що мали відношення до цієї справи. Адже крім показів обвинуваченого є безліч інших неспростовних доказів його правдивості навіть у тих матеріалах слідства, що не змогла приховати і подала ГПУ. Я вимагаю судового дослідження доказів вбивства свідка і обвинуваченого Кравченка, що від імені Кучми та Литвина давав Пукачу наказ на вбивство. Я вимагаю правосуддя щодо судді А. Мельника, що сфальшував вже другий процес на користь Кучми та його родини.
І якщо все це державна таємниця, чому мене не заарештують за розголошення?
Адже вже новий Генеральний прокурор – Ярема дає висновок, що всі матеріали справи мають бути таємні.
Адже апеляційний суд Києва навіть процедурну частину процесу панічно робить закритою.
Навіщо цей, на перший погляд, цирк?
Це стає зрозумілим, якщо знаєш історію відводу попередніх суддів.
Свій відвід вони взяли після того, як було висунуто клопотання про розслідування злочину, що коївся у стінах печерського Суду.
Справа у тому, що Пукач публічно – у присутності журналістів, під камери і диктофони, звинуватив суддю Мельника у скоєні по відношенню до нього кримінального злочину. Зокрема він заявив, що під час закритого процесу у Печерському суді і на етапі вивчення обвинуваченим протоколів судових засідань суддя Мельник у окремому приміщені організовував примусові зустрічі Пукача з особами, що не мали до процесу жодного відношення, жодних допусків до державної таємниці. Ці люди, серед яких були і прокурори, і лампаси, і високі посади, шантажували, погрожували Пукачу долею і життям його дітей і рідних, аби він відмовився від одного єдиного: згадок про Кучму і Литвина. Окремі постійні переговори, що організовував суддя Мельник, за словами Пукача, з ним вела Валентина Теличенко, що пропонувала, як він наполягає, від імені судді угоду: у обмін на відмову від показів щодо Кучми суттєве пом’якшення покарання. Пукач не погодився тоді і продовжує тепер наполягати на своїх показах (мабуть його вже не раз і не два прокидали з подібними обіцянками).
Отже, коли прозвучала вимога перевірити правдивість заяв Пукача (що зовсім не складно, адже з ним завжди присутні кілька людей конвою) перед апеляційними суддями постала дилема: якщо відмовити у перевірці – вони б ставали поплічниками злочину і з часом могли самі понести відповідальність, якщо ж задовольнити це клопотання і призначити перевірку – вони б постали проти волі високих політичних осіб, що і зараз намагаються врятувати Кучму від відповідальності.
Суддя Фрич з колегами розумно вибрали втечу від гріха подалі.
Я не знаю, чи правду говорить Пукач чи бреше, але доки не буде проведена перевірка його заяв, я не можу довіряти як учасникам процесу ані прокурорам, ані В. Теличенко.
Тепер я не довіряю і новому складу суддів, адже вони панічно зробили процес закритим вже на попередній – процедурній стадії, де немає жодних навіть формальних таємниць. Вони по суті засекретили і заяви Пукача про шантаж і погрози, і моє клопотання щодо розслідування цих заяв, і позиції сторін щодо необхідності розслідування, і мабуть своє рішення щодо перевірки.
Не хочу попередньо звинувачувати В. Теличенко: можливо Пукач її оговорює. Але не можу промовчати про кардинальну зміну її позиції на процесі.
Раніше ми разом, як одна команда, роками билися за відкритість процесу, за дослідження мотивів злочинів, за повноцінне судове слідство, за виклик Кучми, Литвина на допит у суд тощо. Більш того вона була і моїм представником, коли судили інших виконавців.
Тепер Теличенко зовсім не проти закритого процесу, якщо не сказати: обома руками «За». Тепер для неї головне зовсім не замовники вбивства Гонгадзе, а питання переведення Пукача зі слідчого ізолятору до колонії. Її дуже дратує пристойна якість їжі, якою годують цього в’язня – мабуть має бути зовсім гнила (Звідки вона знає, чим саме його годують, - сьогодні для мене неосяжна загадка). При цьому вона вже попередньо анонсувала, що відмовлятиметься від власної апеляції. Їй тепер достатньо чергових запевнень чергового Генерального прокурора Яреми, що колись, якось і можливо розслідують питання щодо замовників. Тепер Теличенко по замовниках готова чекати скільки завгодно, але при цьому й години вона не може витерпіти, поки Пукач не в колонії.
Невже саме ці пукачеві сосиски і кашки змушують Валю вже і мене звинувачувати у тому, що я затягую процес.
Натомість я не хочу напророчити біду, але, дослідивши долю Кравченка, з великою долею вірогідності передбачаю скоротечну кончину другого свідка – Пукача, як тільки він опиниться у загальній тюрмі, де буде широкий доступ до його тіла. Саме тому мене за правозахисною етикою зовсім не цікавить кількість і якість борщу на столі цього генерала, якого політичні керівники брутально використали як знаряддя злочину.

У підсумок дозволю собі зробити прогноз: якщо ми і надалі довірятимемо розслідування таким добродіям як Махницький та Ярема, що прийшли до ГПУ як до корупційного корита; якщо розслідування і надалі залежатиме від політичної волі тих, хто нас вже не раз зраджував: від луценок, тимошенок, ляшків, турчинових, - Україна немає жодних перспектив навіть не на покарання, а й засудження Януковича, Азарова, Пшонки, Захарченко, Клюєва, що пролили українську кров на Майдані, а тепер під крилом Путіна фінансують кров українців на Донбасі.
Цей прогноз змушує мене звернутися до президента України Петра Порошенко:

«Шановний гарант конституційних прав українців!

Нещодавно обіцяне Вами розслідування резонансних злочинів Ваших попередників Кучми та Януковича, маєте і зобов’язані почати з службового та кримінального переслідування тих, хто від втечі Януковича у Ростов свідомо і не безкорисно не лише саботує ці розслідування, а й рятують кривавих злочинців від справедливого покарання. Насамперед – це пани Махницький і Ярема.
Без цього кроку, може хтось інший, а я (живий потерпілий по справі, яка має 15-ти річний міжнародний резонанс),

Вам не вірю».

Громадянин Олексій Подольський

Спогад про ЮВТ

Я впреше побачив ЮВТ на міжурядових переговорах (Україна-Росія) по газу. Це відбувалося у палаці "Україна" у президентських апартаментах Кучми. Делегації сторін очолювали віце-премєри. Я входив до української сторони з самого її дального боку як начальник відділу Росії МЗС України. Раптом високе урочисте фоє затихає, лише десь с кутів шу-шу. По центру ЮВТ під ручку веде пана Вяхірева (тодішній главний очільник "Газпрому") і зверху посміхається співрозмовнику, який щось затято і торопливо доводить стрункій красуні. Виглядало комічно: навіть не дуже габаритна ЮВТ на голову висилася над маленьким товстячком, хоча можливо підводили надвисоки підбори її чорних ботфорів. Вони пройшли у якесь окреме приміщення. Про що і як вони домовлялися невідомо, проте дві урядові делегації чекали результатів їхньої розмови 4 години, аби потім офіційно оформити угоду російського президента (тоді Єльцин) та Кучми, яку неформально узгоджували їхні справжні, посвячені у відомі ньанси, представники: ЮВТ і Вяхірев. З часом відбулися загально відомі події: свара Кучми з Лазаренко, початок політичної карєри ЮВТ і т.д.
Отже жоден з тих, хто заробляв репутацію борця з системою корупційної влади на справі Гонгадзе не лише не з’явився у Київський апеляційний суд, а й навіть публічним словом не обмовився про те, про що ще вчора верещав при першій нагоді. Про публічність процесу, про притягнення замовників, про руйнацію таємних силових інструментів політичного насильства українських президентів.
У мене є слово до кожного, до кого я звертався напередодні.

Почну з Юрія Луценка.
Юрію, пам’ятаєш ту ніч, коли познайомилися? Майдан Незалежності, зимно, ставляться перші намети акції «Україна без Кучми». Плівки оприлюднені днями. До міжнародної експертизи, ще довгі роки. Пам’ятаєш, як переконував мене, що покладеш життя, аби Кучма відповів за вбивство Георгія. Я незважаючи на свій скептицизм майже тобі повірив. Потім ти носився по вул. Богомольця і до хрипоти волав «Краву на лаву»... Але коли сів у його міністерське крісло, майже наступного дня - зрадив: своїм наказом керівника МВС зруйнував розслідування вбивства нашого побратима Якименко. Того депутата Донецької міської ради, якого вбивали за ті самі речі, ті самі конституційні матеріали, за які били Єльяшкевича, катували мене, вбивали Гонгадзе. Єдина відмінність: про Якіменко не було епізоду у плівках Мельниченка. Тоді тобі було ще соромно і ти відмовився зустрічатися з нашою командою (Ю. Оробцем, С. Кудряшовим та іншими), аби не дивитися нам у очі, бо пояснень твоєї підлості не було жодної.
Тепер ти навіть не соромишся: публічно на камеру ледь не братаєшся з Кучмою, балотуєшся на гроші його родини і відкрито агітуєш за те щоб ми їм вибачили: мовляв вони за Європу.
Повір, тепер хто-хто, а я не здивуюсь, якщо за певну винагороду з часом поїдеш дякувати і до Ростова – була б названа підходяща ціна.

Тепер на черзі ще одне «хоробре серце» - Олег Ляшко.
Олеже, пам’ятаєш себе ще не порченим наївним юнаком, коли кореспондентом «Молодої гвардії» ще за СРСР ти брав у мене інтерв’ю і надрукував матеріал про перший в Україні осередок Народного руху, створений у школі – ідеологічному оплоті всесильної КПРС. Осередок не у Західній України, а на столичному Подолі. Осередок, що очолив звичайний київський вчитель Олексій Подольський, що представлявся викладачем іноземної – російської – мови та літератури. Пам’ятаєш, як хотів бути схожим на мене, таким же сміливим і принциповим. За тим і ти долучився до піару на справі Гонгадзе і боротьби з режимом Кучми. З часом послужив у адміністрації Януковича клоуном, а тепер на гроші Льовочкина та Пінчука відважно завів у Парламент цілу зграю їхніх агентів. Можеш пишатися – ти дійсно дуже смілива людина, адже коли люди обов’язково розберуться у тому, хто ти є насправді – ризикуєш перший сісти на вили, що так полюбляєш.

Шановна Юлія Володимирівна, Ви так звикли робити лише те, що Вам вигідно цієї миті, що зовсім втратили здатність бачити хоча б на сантиметри далі від найближчих тактичних цілей. Ви так часто розвертали Ваш корабель на 180 градусів, що люди, яким ви чомусь відмовляєте у здатності пам’ятати, перестали сприймати вас всерйоз. Невже ми забули як ви створювали Форум національного порятунку і на всіх трибунах по всій Україні обіцяли посадити Кучму за вбивство Гонгадзе. А як тільки вигризли посаду прем’єра у ту ж хвилину разом з Ющенком «вибачили» злочинний клан, навіть не зважаючи на те, що саме Кучма вперше дав Вам можливість побачити небо через грати. Вам пропонували заздалегідь боротися за думку кожного українця, аби він зрозумів необхідність вступу України до НАТО, але тоді Ви не бачили тут користі для себе. Натомість вели тайні переговори із Януковичем про поділ України за спиною помаранчевих соратників. Тепер Ви начебто прозріли і намагаєтеся осідлати українське прагнення до євроатлантичних гарантій безпеки. То ж не дивуйтесь, якщо на наступних виборах Ви неминуче опинитесь на маргінальному узбіччі, якщо навіть підете другим номером, а першим запишите Ісуса.

Із паном Турчиновим особисто не знайомий, але і для цієї колишньої сірої тіні Юлії Тимошенко знайду, що нагадати. Хоча б про те, як ця праведна особа брала участь у надані Кучмі гарантій безпеки після перемоги Ющенка. (Тоді за свій святий внесок у боротьбу із злочинним режимом Кучми і піар на справі Гонгадзе пан Турчинов отримав підходящу для євангельського проповідника посаду – Голови СБУ.) Так от гарантії безпеки Кучми серед іншого включали дві вагомі складові: саботаж міжнародної експертизи плівок (Ющенко виконав – така експертиза була проведена лише за Януковича) та ліквідація генерала Кравченка як свідка, що зв’язував Кучму з Пукачем та іншими виконавцями злочинів. Свідка, який не хотів брати все на себе у якості цапа відбувала. До відома: на місце загибелі Кравченка виїжджала оперативна-слідча група, що складалась з працівників прокуратури та СБУ. Вони повернулися і доповіли Олександру Валентиновичу попередні висновки: мова може йти виключно про вбивство. Наш пастор це вислухав і лише з йому притаманною суворою гримасою відправився на прес-конференцію, де офіційно заявив, що мова може йти виключно про самогубство. На той час не встигли зробити навіть розтин тіла, навіть не була розпочата жодна експертиза. Натомість всі зібрані матеріали кричали: вбивство. Я не знаю, що саме отримав Турчинов за цю прес-конференцію, та мені це навіть не цікаво. Проте мене майже мучить питання, чи згадує брат Олександр цю прес-конференцію, коли молиться, відкриває Євангеліє чи проповідує. Чи сниться йому хоча і не праведний, але невинно вбитий генерал, якого він цинічно оговорив, адже самогубство за християнської віри – це найстрашніший смертний гріх і віковічна ганьба.

А на останок наше славне молоде, грядуще покоління українських політиків.
Без жодної іронії і цілком щиро мені дуже симпатичний запал та енергія Ганни Гопко. Саме тому, коли ми познайомилися, я відразу відговорював її, аби вона не ставала поряд на нашій війні з кланом Кучми-Пінчука. Особливо, якщо збирається ставати професійним політиком, балотуватися і претендувати на ті чи інші посади. Як міг пояснював про ті спокуси і зобов’язання, що змусять її дати заднього і виглядати не дуже красиво. Але по-гарному вперта і рішуча дівчина не послухалася. Підтримала мене і словом, і ділом. Навіть, коли з процесу брутально відсторонили Єльяшкевича і жодний адвокат не погоджувався захищати мої інтереси, вона підставила мені своє мужнє плече і зголосилася бути моїм представником на процесі. Навіть зараз за день до суду вона поставила на свій Фейсбук мій пост із запрошенням на суд «борців». Але у останню мить його зняла і замість суду поїхала на канал Пінчука. Сталось те, про що я попереджав. Отже пан Садовий може сміливо заграти «Многія лета» на тому роялі, що отримав від благодійного Кучми, на честь народження повноцінно керованого політика і депутата - Ганни Гопко.

Звертатися і витрачати час на Мустафу Наєма та Сергія Лещенко не бачу сенсу: «сливні» журналісти – вони хоч у Африці, хоч в Україні залишаються «сливними» журналістами у найгіршому значені цього слова. (Сподіваюсь, всі здогадалися про яке слово йде мова).

А взагалі Ви вірите, що ці люди здатні покарати замовників та вбивць Небесної сотні?

Що ж до Порошенка з Яремою буде далі.

Громаданин Олексій Подольський

У понеділок 24 листопада у Київському апеляційному суді починається новий етап процесу над Пукачем, який ми зобов’язані , нарешті зробити початком кримінального переслідування Леоніда Кучми. Того самого Кучми, що заснував у новітній Україні систему політичного насильства, виростив цілі покоління сучасних олігархів, корупціонерів та терористів.

Перший номер з його корупційно-терористичної школи – Віктор Янукович.

Ми прагнемо процесу над цим учнем?

Усвідомимо: без прискіпливого слідства і процесу над Кучмою справжнє засудження Януковича неможливе. Неможливі: злам злочинної системи, рятівні реформи та взагалі – Європейське майбутнє України.

Отже панове, що робили політичну кар’єру на справі Гонгадзе:

2-й номер блоку Порошенка – Юрій Луценко, 2-й номер Батьківщини – Юлія Тимошенко, 1-й номер Самопомічі – Ганна Гопко, 1-й номер Радикальної партії – Олег Ляшко, 3-й номер Народного Фронту Олександр Турчинов , а також інші, що зараз у підпасках у цих номерів, зокрема Мустафа Найєм та Сергій Лещенко, -

чекаю Вас у перших рядах боротьби за ВІДКРИТИЙ процес по справі ГОНГАДЗЕ.

Сподіваюсь, що Ви знайдете аргументи, аби вислизнути з-під пана Пінчука, перед яким маєте ті чи інші незручності, адже, погодьтесь: Україна понад усе.

Окремо звертаюсь до пана Яреми, що тепер на місці тих, хто фальшував справу Гонгадзе до нього. Вам шановний буде важче. І не тому, що ви не зможете захистити Кучму за відповідну плату. А тому, що Вам не від’їхати від народного правосуддя ані у Ізраїль, як робив пан Піскун, ані у Московію, як пан Пшонка. Росіяни не візьмуть як «бандерівця», а на заході не спасатимуть корупціонера. То ж думайте і рахуйте своєчасно: брати чи не брати. А якщо вже помилились, то було б обачно завчасно повернути.

І на останок, змушений нагадати пану Порошенко про те, чим закінчувалися надання гарантій безпеки родині Кучми для попередніх президентів: Ющенка та Януковича. Не робіть хоч Ви рокових помилок:, адже мільярди Кучми-Пінчука , що омиті кров’ю, ведуть тих, хто їх торкнеться, до Небуття і Ганьби.

Громадянин Олексій Подольський

За останній місяць

July 2015
S M T W T F S
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031 

Syndicate

RSS Atom
Powered by LiveJournal.com
Designed by Lilia Ahner